Твій дозвіл на ВІЛ

Життя прекрасне, нагадує нам Олена Концевич.

"Я помру". "Життя не має сенсу". "У мене немає майбутнього". "Я втратив все". Це перше, що приходить до голови, коли вертиш в руках цидулку з результатом аналізу, де чорним по білому написано: "Результат позитивний". На тему життя із вірусом імунодефіциту проводять тисячі семінарів, існують спеціальні групи підтримки, але все це достукається до твого мозку лише згодом. Зараз ти думаєш про те, що на тобі тепер довічне тавро, і що на вулицю тобі варто виходити тепер виключно загорнутим у герметичний целофан. І хочеться вити. Адже рефлексія з проводу того, що усі інфіковані – то брудні наркомани-содоміти, досі міцно сидить у людській свідомості. Дарма, що заразитися ви можете навіть коли робите манікюр у добре знайомого майстра. "А от Людку з сорок другої знаєте? А у неї ж ойойой… Добігалась, я давно казала, що нічого доброго з неї не буде – чоловіка не шанувала, розлучилися, от і маєш… Побачите, через місяць в неї ще й ніс відгниє, в паскудниці. Як то жити на світі, мамцю". Послухаєш таке за спиною, поки виносиш сміття, – і хочеться вже не вити, а застрелитися.

…Марія інфікована ВІЛ вісім років. Після того як її покинув чоловік, вона шукала втіхи, змінюючи перших-ліпших партнерів, як лак на нігтях. Довідавшись про свій діагноз, вона вдарилась ще й у алкоголічні феєрії, доки заливання горя остаточно не підірвало її здоров'я. Сьогодні Марія – успішний консультант у центрі допомоги жінкам, вона не п'є і перебуває в стосунках уже третій рік.

Петро дізнався, що інфікований, коли готувався до весілля. Йому було 23. Він хотів вчинити самогубство, а тоді вирішив краще розповісти про все нареченій. Сьогодні йому 27, він щасливо жонатий, його дочці два роки. Вона абсолютно здорова.

ВІЛ – така сама хронічна хвороба, як, скажімо, цукровий діабет. Але діабетиків вважають нещасними людьми, а ВІЛ-інфікованих – прокаженими. Так, 21 сторіччя. Так, купа доступної інформації, і все-таки про те, що ВІЛ не передається через рукостискання, сьогодні знає парадоксально мало людей. Втрапивши у пастку хвороби, ви не зможете вилікувати її, як грип, пакетиком проти застудного порошку. Зате ви зможете контролювати її і не давати нагадувати про себе. Так, це спершу складно, але. Може здатись дивним, та практично усі люди, котрі захворіли на ВІЛ, кажуть, що це змінило їхнє життя на краще. Так, безповоротно, але – на краще. Не бракує й тих, хто зневірився, впав у депресію, перестав сприймати своє тіло і своє життя як щось повновартісне. Але ВІЛ – це таке ж випробування, як і будь-яке інше: або воно ламає тебе, або ти ламаєш його. Або якщо не ламаєш, то принаймні даєш вам шанс співіснувати так, аби не заважати одне одному.

Пригадуєте фільм "Пила", про маніяка? Він там ще їздив на маленькому роверчику і казав: "Я хочу зіграти з вами в гру"? Якщо хто раптом не дивився, то суть така – маніяк обирав людей, котрі не цінували власне життя, і влаштовував для них пастку, де жертва повинна була або померти, або очиститися через біль і страждання, подивитись на своє життя з іншого боку і – виправитися. ВІЛ – це приблизно така ж гра на виживання. Можна дозволити йому перемогти себе і скоритися, а можна правдами й неправдами взяти контроль у власні ж руки і – перемогти. І жити далі. І жити повноцінно.

Моя приятелька свого часу знімала квартиру на пару з такою собі Галиною. Галина полюбляла вести не дуже аскетичний стиль життя, через що роками не могла знайти нормальної роботи. Після того як якийсь хворий на голову недолюд штрикнув її в метро брудним шприцом (ще раз – будьте обачні, вираз "кожному цегла на голову впасти може" – не просто так собі вираз), Галина пройшла довгий курс терапії і буквально на чесному слові змогла вилізти з тамтого світу. Сьогодні у неї власний бізнес, і моя приятелька працює в неї секретаркою. Хвороба успішно законсервована, і не дає про себе знати. І коли Галина, збираючись на чергове побачення, купує в аптеці три пачки презервативів, її важко назвати прокаженою і смертельно хворою.

ВІЛ – не вирок, якщо не ставитись до нього як до вироку. Не соромно сказати: "У мене ВІЛ". Більш соромно бути педофілом або дог-хантером. Дізнавшись, що ви інфіковані, можна стрибнути з даху, а можна подивитись на проблему з іншого боку, знайти однодумців і переконатися, що інколи шанс почати нове життя приходить звідти, звідки не чекаєш. Дізнавшись, що інфікований ваш родич чи друг, можна видалити його ім'я з телефонної книжки, а можна далі дружити з ним, пускати до нього в гості своїх дітей і випивати з ним на вихідні. Не соромтеся того, які ви. Просто дозвольте собі жити – позитивний у вас результат тесту, чи негативний. І користуйтесь презервативами, люди. Цегла чи не цегла, а це зайвим ніколи не буде. 

Оставьте свой комментарий

Аватар
Оставьте свой комментарий

Комментарии к посту

Последние Первые Популярные Всего комментариев: