Убити хіпстера в тобі

Швидше вбивайте в собі хіпстера. Бо, якщо самі не вб'єте, за вас це зробить Олена Концевич.

Коли я бачу на вулиці хіпстера, цього персонажа з придуркуватим чубом на виголеній голові, в окулярах слонячого розміру, шарфі-простирадлі і з кавою, купленою в черговому антикафе, яких сьогодні розвелось, мов на собаці бліх, я приречено зітхаю. Покоління, найвищою цінністю якого є кількість "лайків" у Фейсбуку та Інстаграмі, набило усім оскому до неможливості, та все ніяк не щезне з лиця землі. А однак пора було б, бо, якщо розібратись, за роки свого існування хіпстерський рух не привніс у культуру молодіжну і у культуру взагалі нічого ані на йоту цікавого. Тим паче – вартісного.

Особистість для хіпстерів – понад усе. Хіпстери вважають себе представниками молодіжної богеми, і усі їхні життєві потуги спрямовані на "пошуки себе в мистецтві". Напевно через це основним їхнім завданням є створення "модних луків" і балачки про концептуальність. Комбінування сфальшовано-недбалого образу безстатевого створіння, вбраного у строкаті сорочки, жовті штани і кольорові кеди, з обов'язковими знаками якості у вигляді продукції Apple, повинно промовляти до оточуючих: я – особистість. Зазвичай інвестувати прийнято не в обгортку, а у вміст. Але цей закон писаний не для хіпстерів.

Вони купують каву виключно у "модних" місцях з назвою типу "Альтернативна кава" чи "Гудзон". Альтернативність цих кав'ярень полягає хіба що в тому, що каву там робить чувак з татухою у вигляді матрьошки. Пиво вони п'ють тільки крафтове, обідають фалафелем і вважають нижчим за свою гідність курити цигарки, відтак, курять електронні люльки, вони ж вайпери (взагалі термінологія хіпстерів – то окрема тема, бо коли людина, котра замість чаю вранці п'є смузі, назве світшот светром, то у неї тріснуть її "рейбани" й усохне пірсингований язик).

основний принцип хіпстера – свобода

Основний принцип хіпстера – свобода. Свобода вибору, свобода поглядів, незалежність від умовностей. Кожен хіпстер спить і бачить уві сні поїздку до Лондона. Столиця Британії – це острів не притлумленого польоту вільної молодої людини. Якщо запитати, в чому ж полягає уся та омріяна свобода, навряд чи хіпстер відповість вам щось конкретне. Він не знає. Та йому й нецікаво, адже Лондон – це в тренді, а життя хіпстера (крім особистісної свободи) – це тренд.

Ви не почуєте від жодного хіпстера, що він не піде на модний концерт електронної музики тільки тому, що ця музика йому не подобається. Ключове слово – "модний" – для хіпстера важить більше і за особисту думку, і за гарний смак. Фраза "там будуть всі" робить за хіпстера непростий вибір – бути чи не бути. І на концерт він обов'язково піде. Музику він не слухатиме, зате зачекіниться у нічному клубі і зробить кілька селфачів (в ідеалі – з виконавцем, в бекстейдж до котрого його провів знайомий арт-менеджер). Він запостить все це в "інсту" внакладку з фото кольорового коктейлю, яким дусився увесь вечір (коктейль був "напоєм вечора для вибраних", і дарма, що хіпстер на дух не переварює половину складників цього пійла). Прокинувшись вранці він першим ділом порахує кількість уподобань його фото в соцмережах, і якщо їх буде достатньо, наш герой ще тиждень усім з гордістю розповідатиме, на якому хорошому концерті він побував.

Усі вони поголовно митці, усе, що вони роблять, має претензію на богемність, унікальність, нетривіальне. Тато купив дзеркалку – і хіпстер став фотографом, дарма, що своїм дорогим фотоапаратом він максимум уміє робити селфі і портрети своїх кедів. Зробив репост вірша Анни Ахматової – і хіпстер вже майже літературний критик, до того ж з гарним смаком. Вони дуже "тонко" розбираються в альтернативному кіно, в інді-музиці, в нових культурних тенденціях, і Джим Джармуш для них усе одно що рідний дядько. Однак варто зайти бодай раз у кафе, окуповане хіпстерами – ви жодного разу не почуєте навіть кволої дискусії ані про мистецтво, ані навіть про погоду. Усі вони вміють виключно сидіти в своїх "еплівських" гаджетах і лайкати фото одне одного. Обговорювати їм нічого, адже єдиним критерієм "класності" чи "некласності" будь-якої виставки, концерту чи кіно є хвалебна чи огудна стаття в модному часописі. Аналіз хіпстеру непритаманний – для цього існують авторитетні джерела.

Вони зроблять усе, аби бути "на хвилі", "в тусовці", "в темі". Дарма, що вони не розуміють, про що був фільм "Велика риба", який вони подивилися в концептуальному кінотеатрі просто неба – вони ХОДИЛИ на фільм, себто, перебували в місці скупчення тих, хто "шарить". І ці люди, котрі щиро вважають себе вершками молодіжної інтелектуальної богеми, виглядають так, неначе усіх їх випустили за єдиним лекалом на китайському заводі. Одні й ті ж футболки з псевдорозумними написами, ті ж "луки", смузі, безкінечні ФБ-пости, аксесуари. Ті ж наклейки на лептопах з натяком на тонку натуру власника. Ті ж зачіски. Ті ж порожні балачки ні про що. За ширмою з усіх їхніх рейбанів, еплів і конверсів немає головного – нема людей.

хіпстери не винаходять, не вигадують, не комбінують нічого свого
Кожна епоха мала свої субкультури. І кожна з них мала певну ідею. Хіпі були за мир, металісти – за метал. Хіпстери не несуть в собі нічого, крім пропаганди трендів. Якщо відкинути факт, що справжні хіпстери відмерли ще роках у 50-х минулого століття (а вони не мали нічого дотичного до андрогінних непорозумінь сучасності), то сьогодні жертви Apple, підкочених штанів і кудлатих попівських борід викликають здебільшого кепкування. Бути хіпстером не модно уже давно. Їхня свобода – то ілюзія, їхня ексклюзивність – неякісний штамп.

Попри те, що всі вони начебто дотримуються "антиспоживацького" принципу і дуже люблять різні доброчинні мистецькі акції, вони є ніким і нічим іншим, як расою споживачів. Хіпстери не винаходять, не вигадують, не комбінують нічого свого; вони не пишуть музику, яку слухають, не знімають кіно, на якому начебто знаються, не дизайнують одяг, в якому ходять, не пишуть у стильні журнали, які читають. Вони скрізь, і водночас вони є виключно опосередкованою ланкою будь-якого з процесів, в котрому начеб беруть участь. Всюдисущі, одноманітні і абсолютно ідентичні у своїй пістрявій сірості. Навіть такий практично неіснуючий нині рудиментарний шар суспільства, як емо, страждав через несправедливість нашого світу. Максимум, що може вивести хіпстера із зони комфорту – відсутність грошей на новий сігвей. Це покоління без фантазії, без мрій, без прагнень (поїздка в Лондон не рахується, оскільки належить радше до атрибутивного переліку "must have"). Покоління-етикетка, покоління-принт, покоління-бренд.

У перестарілого рокабільника на згадку про юність залишаться платівки Елвіса, у хіпі – глиняна люлька для маріхуани, у рокера залишиться старий добрий "фендер". У хіпстера не залишиться нічого. Смислового наповнення у цієї субкультури немає і, досягнувши віку 40+, усі ці скінні-бої знімуть свої куці вузькі штани, светри з інфантильними принтами і розчиняться у натовпі рядових працівників рядових фірм, промінявши смузі на дешевий коньяк, а вайпери – на дешеві цигарки.

Оставьте свой комментарий

Следующая публикация