Про проблему домашнього насильства в нашому суспільстві говорити не прийнято. Але Олена Концевич говорить.
– Що знову сталося? – з легким роздратування запитує начальник підлеглу, котра знову спізнилася.
– Машина поламалася, – белькоче вона, ховаючи обличчя за величезними сонячними окулярами.
– Втретє за місяць?.. Або ви дасте лад своїй машині, або плакала ваша премія.
– Більше не повториться, – видихає підлегла і плентається на своє робоче місце, як побитий пес. Хоча, чого "як"? Адже практично весь офіс знає, що не ламалася у неї ніяка машина, і що окуляри від сонця в неї не для підкреслення її гарних східних вилиць, а для приховання синця під оком і спухлого перенісся. Втретє за місяць. Хтозна який раз за її подружнє життя. "У неї чоловік "легкий" на руку", – шепочуть сердобольні співробітниці співчутливо, коли їм здається, що вона не чує. І вона вдячна їм за це. Бо ніхто – ні вони, ні вона – скоріше за все ніколи не насміляться сказати про це вголос.
Тема побутового насильства – одна з найбільш незручних. Для відкритого обговорення доступні будь-які проблеми, котрі стосуються виховання дітей, розподілу обов'язків, сексу, взаємин із його батьками – що завгодно, тільки не проблема нашвидкуруч замазаних синців, поламаних ребер, легких – їх недарма називають "побутовими" – струсів мозку. Бо говорити про це часто соромно, а фахівців та анонімних клубів для жертв домашньої тиранії в Україні все ще колосально мало. І це проблема. Проблема суспільства, де жінка стає заручницею власного вибору. Бачили очі, що купували, тепер їжте, хоч повилазьте. І зарадити тут складно, тому що роки приниження не вирішуються за два тижні консультацій у психолога.
У нас досі вважаться, що виносити сміття за поріг власного дому – моветон, і порядна господиня цього робити не повинна. Складно уявити, що відбувається у голові жінки, котра перетворилася на невільницю власного шлюбу. Здавалося б, ви познайомились із коханням вашого життя – і от після року спільного проживання ви дивитесь на свою розбиту губу і не розумієте, звідки ростуть ноги. А ноги ростуть з вашого небажання тверезо оцінювати ситуацію. Все завжди починається з ляпаса у відповідь на претензії, чому він знову пізно. Сльози, образа, зібрана валіза, ранкові благання і вибачення, бурне ліжкове примирення, розібрана валіза і місяць затишшя. До наступного випадку – цього разу за ваше спізнення з корпоративу на 20 хвилин. Цього разу вже кулаком. І знову сльози, з'ясування стосунків, вже не таке бурне примирення і неприємний осад в душі. Поступово жінка розуміє, що починає очікувати повернення чоловіка з роботи із нечітким відчуттям страху. Що відчуття комфорту, котре мало б бути гарантією щасливого шлюбу, кудись безслідно поділося. А він немов не помічає, що щось не так, ба більше – починає виказувати невдоволення, що ви постійно не в гуморі, переконує вас в тому, що ви – невротичка, що всі проблеми – у вашій уяві, і взагалі, б'є – значить, любить.
Він прийшов з роботи п'яний, шия у нього в помаді, гаманець порожній, а з кишені стирчать червоні труси сіточкою, і ти не пригадуєш, щоб у тебе колись такі були. Приготуй йому вечерю! Набери йому ванну, зніми з нього черевики, одягни звабливий халатик! З роботи прийшов твій мужчина, твоє завдання – створити йому затишок. Решта тебе не стосується. Чоловічий деспотизм – не міф. Це реальність. Бажання домінувати за будь-яку ціну, бути центром вашого життя, аж до принижень і рукоприкладства – ознака слабкості, інфантильності, у особливо запущених випадках – психопатії. Морально зріла людина, котра поважає себе і поважає вас, намагатиметься дійти згоди, шукатиме компроміс разом з вами, не ховатиметься від проблем, перекладаючи все на ваші плечі. Залякування, погрози, намагання зробити з вас винну – це всього лише неспроможність нести відповідальність за власні дії. Коли дитині не дають цукерку – вона вередує. Коли чоловік не може врегулювати своє життя, як дорослий, він намагається самоствердитись за рахунок більш слабкого опонента. Вас.
"У нього просто такий характер", – натягнуто посміхається моя знайома, ніби мимоволі розповідаючи про черговий ексцес з елементами рукоприкладства. Каже, відпросилася з роботи раніше – голова боліла. Приходить додому, а чоловік розпиває вино з незнайомою кралею. "Я ж знала, що він, коли вип'є, буває агресивний, – белькоче вона, – не треба було лізти із з'ясуванням стосунків. Сама винна". Жіноча жертовність – це зелене світло для домашнього тирана. І що більше ви згинатиметесь – тим вільніше він звішуватиме ноги з вашої шиї.
Чоловік – не означає мужчина. Самець – не означає мужчина. Навіть якщо він альфа, чи там омега. Чоловік – не той, хто доводить свою правоту кулаками, а тоді купує вам шоколадку як компенсацію. Чоловік – це той, хто, замість підставити вам ногу, зловить вас, коли ви падатимете. Якщо за час спілкування з ним ви все частіше ловите себе на думці, що ви хронічно не праві під час ваших сварок, коли вас постійно гризе відчуття невдоволеності, смутку, страху – вітаємо – ви на вірному шляху до морального узалежнення. Якщо ви розумієте, що дійти згоди вербально у вас не виходить, якщо для доведення своєї правоти він вдається до образ, крику, пиятики – дійте швидко і рішуче. Бо далі буде гірше. І якщо ваше життя з вашим мужчиною все частіше нагадує гру "сто один спосіб не впасти в депресію" – це не ваш мужчина. І, скоріше за все, не мужчина взагалі, тому що після вас він знайде ще не одну жертву для вимощення на ній своїх комплексів. А от чи ви після нього зможете знайти саму себе – велике питання.
Ага, і ще: б'є – значить, не любить. Не любить ні грама, не будьте наївні. Не любить настільки, що, якщо ви маєте бодай крихту здорового глузду, ви викреслите його з життя негайно. Попри трьох дітей, маму-інваліда і відсутність додаткової житлової площі. Так, мужчину можна спровокувати на грубість, але для цього треба всерйоз намагатися видерти йому очі, товкти його по голові пательнею чи влаштувати істерику із биттям вітрин у шопінг-центрі. Але жінок-вікінгів, здатних спричинити реальну загрозу чоловічому життю й здоров'ю, в наш час мало, а от вибиті зуби чи бланші під очима – надто висока плата за холодну вечерю чи невчасний дзвінок. Хіба що вам це справді подобається. Тоді наші вітання – мазохісти завжди радували своїм існуванням психологів та хірургів.